Юрій Бірюков, амбасадор ГО “Справа громад” про свої враження від поїздки у Ірпінь та Бучу:
“Вчора нам поставили завдання. Абсолютно не героїчну та не бойову. Потрібно було розвідати обстановку в трикутнику Ірпінь-Буча-Гостомель і зробити можливість надання гуманітарної допомоги. Якось так, абсолютно на автоматі, ми вночі приготували пару сотень продуктових наборів, набрали води, медицини, дитячого харчування. Але без чітких планів та вранці ми поїхали на розвідку.
“Тільки не їдьте, тільки не їдьте”. Вона вчепилася в мій рукав і не відпускала.
Я не викладатиму більшу частину сьогоднішніх фоток. Я не розповідатиму деталі. Я намагатимусь це все загнати в найдальший куточок пам’яті. Я бачив багато зруйнованих міст за ці вісім років, згарища від приходу російського миру. Але я ще не зустрічав наслідків “розваг” росіян з беззбройними цивільними, розстріляними заради забави. Я не забуду. Намагаюся не згадувати, але не забуду. І ніколи не пробачу. Ненавиджу. Все російське. Усіх росіян.
“Тільки не їдьте, тільки не їдьте”. Вона вчепилася в мій рукав і не відпускала.
Здається, ми в Бучі були першим гуманітарним конвоєм. Жодного героїзму, ми не зробили жодного пострілу для звільнення Бучі. Ми привезли їжу. І люди стали… вони якось… тяглися до нас. Торкалися наших шевронів. Обіймали та дякували. Плакали. Вони постійно плакали. Вони безупинно плакали. Обіймали. Притискалися. І знову плакали. І ще собаки. Багато собак. Алабаї та лабрадори. Бультер’єри та вівчарки. І теж тулилися до нас, намагаючись знайти в нас нових господарів.
“Тільки не їдьте, тільки не їдьте”. Вона вчепилася в мій рукав і не відпускала… Вона стояла поряд зі мною, плакала і тримала мій рукав. Сильно, чіпко, до болю. І намагалася притиснутись. А я безглуздо і безглуздо тримав її коробку з продуктами і щось невиразно лепетав про те, що ми вже тут, ми тут, МИ ЖЕ ВЖЕ ТУТ, і ми будемо тут, і пробач нас, що так довго, що так голосно, що так боляче. Я обіцяв, що завтра знову, ми знову ж таки будемо, і інші батальйони, он дивись – наші танки, не бійся, вони наші.
Її потихеньку відвели. Ми роздали всі продукти та поїхали на базу.
Напевно, у неї буде найдовша і найстрашніша ніч у житті. Саме сьогодні, хоч уже й не буде обстрілу. Я точно знаю – вона не зможе заснути і чекатиме завтрашнього дня.
І ми точно завтра знову повернемося. Я це точно знаю.”