Юрій Бірюков, амбасадор ГО “Справа громад”:
“Ще одна вигадана історія, ще одна зарубка пам’яті і, я дуже на це сподіваюся, врятовані життя. А! Зовсім забув! Ще один флешбек у 2014-му році, адже все це, до найдрібніших деталей, я вже проходив.
– 11 березня 11:50 – на підприємстві в Києві виявляється 900 пластин для бронежилетів, але без плитоносок.
– 11 березня 11:53 – тил ЗСУ обіцяє дати у суботу для Миколаєва 450 бронежилетів без плит.
… і тут дилема №1. Сплатити плити в суботу не можна, приймають лише за б/н розрахунком. Значить треба купувати, але чи видасть Тил ЗСУ у суботу чохли під плити – гарантій немає. Приймаємо рішення – купуємо.
– 11 березня 13:35 – отримано рахунок на оплату плит. Сума 2,5 мільйона є непід’ємною для ГОшки.
– 11 березня 13:59 – Петро Порошенко оплачує рахунок, без обговорень та розмов.
– 12 березня 08:44 – наша вантажівка на складі Тилу ЗСУ отримала бронежилети. Ура!
– 12 березня 12:49 – на нашому складі комплектується 450 комплектів: чохол + дві плити.
… і тут дилема №2. Потрібно везти до Миколаєва, але в поточному стані невиразності оперативної обстановки це потрібно робити через Одесу, бажано у світлу пору доби. Попередньо – стартуємо 13 березня вранці і до ночі добираємось до Миколаєва.
… і тут дилема №3. У 79-ці просять привезти броніки якомога раніше, не пізніше 6 ранку. Бо потім… невиразне бурмотіння та напускання туману. Ага, звісно, ​​йдуть на завдання.
… і тут дилема №4. Їхати вночі через усю країну із вантажем бронежилетів. Хочете запитати у мене про біг із заплющеними очима мінним полем? Ооось це не так стрімко, як тягти вночі броніки.
– 12 березня 15:18 Євгеній Жуков обіцяє дати машину патрульній поліції.
– 12 березня 21:58 – стартуємо з Києва у бік Одеси.
– 13 березня 5:51 – АААА, ми встигли!
Насупившись я стояв у розташуванні 79-ї бригади і чекав бійців на розвантаження. Але вийшло все інакше – броніки отримували з машини і йшли отримання б/к. А потім пішли у бій. Відразу. Вони були екіпіровані по-різному. Вони були одягнені по-різному. Вони були різного ступеня досвідченості та підготовки. Але у всіх в очах була невимовно-багатотонна рішучість йти вбивати окупантів.
Вони отримали броніки та пішли працювати.
А я… а я намагався вгамувати тремтіння і грудку в горлі, бо це дуже важко, коли повз тебе йде батальйон, а ти розумієш – додому повернутися не всі. Немає печатки, немає позначки, немає персонального передчуття. Ти просто розумієш – десант завдання виконає, але повернуться не всі.”