Про вчорашній день, про вантажівки та лазні, про мільйони гривень та тонни вантажу буде написано трохи пізніше, не дінеться інформація нікуди. Але було вчора те, що потребує окремого допису. Ну, з фото ж зрозуміло.
Це у нас така давня традиція, що сформувалася ще у 14-му – веземо електроніку, техніку, медицину, але ніколи не забуваємо про смаколики, в будь-якій доступній формі. Це не складна, не дорога, але мила і вкрай необхідна частина допомоги військовим – нагадувати про дім, про затишок, про сім’ю, про турботу.
Це може бути полуниця. Це може бути черешня. Або Київський ось торт. Багато, дуже багато, дуже-дуже багато. Тобто буквально – розміщували на фабриці окреме замовлення, яке окремо готувалося, окремо доставлялося до Дніпра, а там ми вже перевозили самі.
А далі було те, що не розповісти без доброї усмішки і якогось дивного почуття в горлі. Серйозні ж дядьки: десантники та танкісти, єгері та піхота. Побачивши торти вони якось… розслаблялися на очах, пливли поглядом. Що в них проносилось перед очима в цей момент? Дружнє застілля та свято? Вечір із дружиною на кухні? День народження дитини? Щось таке домашнє, затишне, рідне…
Ми відчуваємо радість від того, що допомагаємо військовим технікою та амуніцією. Але вчора нам вдалося допомогти їм зовсім по-іншому і вся команда відчувала щастя від цього.
Що там у нас за графіком, полуниця? Можливо рання херсонська?